Я народилася 1937 року в селі Цетуля, що тоді було на території Польщі. Наші батьки були українцями. У селі жили і українці, і поляки — приблизно половина на половину. Була українська церква, школа. Люди між собою жили, спілкувалися, навіть одружувалися. Раніше поляки з українцями добре жили, а потім усе змінилося.
Коли почалася війна, я була ще маленькою, тому багато чого пам’ятаю окремими картинами. Але деякі події закарбувалися в пам’яті на все життя.
Пам’ятаю, як одного разу над нашим подвір’ям пролетів літак і скинув бомбу. Ми тоді були вдома: тато, мама і я. У нас був великий гарний сад, на подвір’ї стояла корова.
Від вибуху все подвір’я посікло осколками. Корова була вся поранена, наче решето, а в хаті повибивало вікна. Маму також поранило. Осколок влучив їй у груди. Тато мене схопили, і ми якось вибігли з хати.
Маму відвезли туди, де перебували військові. Там були лікарі. Один осколок їй витягнули одразу, а інший залишився в тілі. Лише вже після нашого переселення, через кілька років, його змогли витягнути. Він пройшов від грудей аж до плеча та хребта.
Страшно було й через напади поляків на українців. Людей били, катували, переслідували. Коли хтось попереджав, що поляки йдуть, усі кидали роботу та втікали в поля. Люди ховалися навіть за купами гною, аби тільки врятуватися.
Одного разу, коли всі знову почали тікати, мене випадково забули вдома. Батьки вже відійшли, а потім мама запитала тата, де дитина. Тато думали, що мама мене взяла, а мама — що тато. Коли прибігли назад, я спокійно спала на ліжку. Тоді мене швидко забрали й повели з собою.
Був і такий випадок, коли поляки організували мітинг і наказували українцям зібратися на нашому великому подвір’ї. Казали, що буде щось добре. Але один поляк попередив людей, щоб не йшли, бо їх там збираються постріляти. Він сказав утікати, і люди розбіглися.
Таке тоді було життя. Постійний страх, невідомість, небезпека. Я пам’ятаю, що боялися навіть вийти з хати.
Особливо страшною була історія з моїм батьком.
Поляки знущалися з українців, ловили людей, били й катували. Так само побили й нашого тата, Гриця. Його так сильно побили, що він уже був увесь синій, не міг нормально рухатися. Його волочили, били, а потім залишили в полі, вважаючи, що він уже мертвий.
Хтось із людей побачив, що тато ще трохи дихає, і побіг до нашої тітки Анки. Сказав їй:
«Анко, йди забери Гриця, бо він там лежить уже неживий. Ще трохи дихає, але довго не протягне».
Тітка не розгубилася. Десь знайшла фіру, приїхала й забрала тата додому. Так йому вдалося врятувати життя.
Коли настав час виїжджати, тато ще був дуже слабкий після побиття. Тоді чоловік на прізвище Бігус допоміг перевезти його до поїзда. Він віз на фірі свої речі та сіно. Тата поклали під сіно, а зверху все накрили.
Коли поляки зупинили фіру й запитали, що він везе, чоловік відповів, що сіно та інші речі. Вони навіть запідозрили, що він когось ховає, і хотіли перевірити. Якби знайшли тата, то могли б перестріляти всіх — і його, і Бігуса.
Так, ризикуючи власним життям, люди допомагали одне одному врятуватися.
У 1946 році почали виселяти українців із нашого села. Поляки казали їхати на Україну. Ті, хто погодився перейти на польську сторону, могли залишитися, а тих, хто залишався українцями, виселяли.
Людям погрожували: якщо не виїдете, вас усіх поб’ють. Тому багато хто мусив покинути свої домівки.
Це було примусове виселення. Люди не хотіли залишати свої хати, господарства, землю, але вибору фактично не мали.
Ми взяли з собою лише те, що могли забрати. Збирали речі, вантажили на фіру все, що вдавалося врятувати, і вирушали до залізниці.
Спочатку ми їхали на фірі до поїзда. Потім нас посадили у товарний потяг і привезли до Сихова, під Львовом.
Там нас усіх поселили у великій стодолі. Нас було приблизно дев’ять або дванадцять родин в одній стодолі. Усі люди після дороги, налякані, без нормального житла, без звичного господарства.
Ми не знали, що буде далі й де будемо жити.
До нас приїжджав один чоловік зі Львова, який мав там владу. Він пропонував батькові залишитися у Львові. Навіть обіцяв дати двоповерхову квартиру й роботу.
Але тато відмовилися.
Вони були дуже побиті, здоров’я після пережитого було погане. Проте батько хотіли мати власну землю, город, поле, господарство. Казали, що не хочуть жити у Львові, а хочуть працювати на землі.
Тому ми не залишилися у місті, а згодом переїхали до Семенівки.
Коли приїхали до Семенівки, спочатку нас поселили у старих курних хатах. Там жили люди, які також були змушені залишити свої домівки. У тих хатах було важко, але принаймні ми мали дах над головою.
Згодом до нас прийшов голова сільради. Його прізвище було Потопляк. Він дав батькові хату, і ми переселилися туди.
Так поступово почали облаштовувати життя на новому місці.
Батька ще довго лікували після побиття. Він потребував часу, щоб відновитися. А коли трохи поправився, пішов працювати. Пізніше батько працював на Щирецькому гіпсовому заводі, а також майстром у школі.
Люди, які приїхали з Польщі, починали все спочатку. Багато хто жив у старих хатах, облаштовував господарство, шукав роботу.
У Семенівці ми поступово почали жити по-новому. Звичайно, було непросто. Усе доводилося починати спочатку. Позаду залишилися рідна хата, сад, земля, знайомі місця.
Згодом я виросла, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком на роботі. Його звали Броніслав Януш. У подружжі ми виховали п’ятьох дітей.
Життя продовжувалося. Але те, що довелося пережити в дитинстві, я пам’ятаю й досі.
Було страшно. Били, катували, виганяли людей із рідних домівок. Такої біди я нікому не бажаю. Ми пережили те, що й словами важко передати.